Книжка

Книжка музичні казки

Чим є для кожного з нас дитинство? Порою жвавих дитячих ігор, пустовіт. безтурботності? Часом чання, перших серйозних відкриттів про навколишній світ і це, напевно, найважливіше осягнення світу духовного розуміння того, що є добре, а що погано, що вартісне, вічне, а що пусте і скороминуще.

Здавна у царину духовних цінностей дитину вводила казка. Однак часи змінюються. Чи знаходиться в сучасній технізованій реальності місце казці та й узагалі, чи з’являються у наш час оригінальні казки?
Виявляється — так. І, скористаймося фразеологією відомої оповіді про Курочку Рябу, не прості, а музичні.
Музичні казки, що увійшли до ціеї збірки. були задумані Ніною Найдич як три окремі книжки з яскравими ілюстраціями та компакт-дисками. І так уже склалося, що диски випередили. Випуск книжок три CD-диски, які є частиною творчого проекту автора. Ніна Митрофанівна увела до широкого обігу власним коштом.

Узявши до рук CD-диски із захопливими і водночас парадоксальними назвами, я одразу пригадала старі радянські платівки, з яких у дитинстві мені пощастило слухати чудові літературно музичні композиції: «Муха-Цокотуха», «Вовк і семеро козенят», «Бременські музиканти», «Чарівник Смарагдового міста», «Кіт у чоботях», «Алі-Баба і сорок розбійників». Закономірно, одразу виникла низка запитань: які вони, сучасні музичні казки? чи згадуватимемо ми про ці твори завдяки яскравій, оригінальній музиці або морально-етичним урокам, котрі закладено в них? Інтригував не лише зміст казок, а й постать автора. Ніна Митрофанівна Найдич — викладач методист Київської середньої спеціалізованої музичної школи імені Миколи Лисенка — відома у мистецьких колах як чудовий і мудрий педагог. Серед  її учнів композитори Юрій Шевченко i Сергій Зажитько, заслужений артист Росії, професор Московської консерваторії Михайло Петухов. Вона-автор кількох методичних розробок з питань навчання гри на фортепіано і наукових статей, присвячених творчості Йоганна Себастьяна Баха, Фридерика Шопена: мама знаного в Україні і за кордоном академічного та джазового піаніста, імпровізатора, композитора Дмитра Найдича. 1 ось Н. Найдич постала перед нами в ролі казкарки.

Поза сумнівом, до такого неочікуваного виявлення творчого обдарования Ніну Митрофанівну підштовхнув величезний життєвий педагогічний досвід. У реалізації і авторського проекту також взяли участь Олександр Биструшкін (читає текст). композитор Юрій Шевченко, звукорежисер Микола Каландьонок і художниця Наталія Корнеева й Олена Тихонова.
Отже, «Казка про маленького Страха». Це розповідь про те, як музика змінила сутність цієї фантастичної істоти. Спостерігаючи за юним скрипалем Дмитриком, маленький Страх не захотів більше лякати дітей; натомість перебрався зі щілини зогнилого сараю, що у дворі будинку, до лісу, на верхівіку старої сосни і, змайструвавши зі старої гілляки скрипку, почав сам творити прекрасне. Життєві перипетії героїв цих історій супроводжує оригінальна музика Юрія Шевченка. Як того потребує жанр, музична складова творів багаторівнева і багатофункціональна. Так, закономірним є «конкретне» відтворення музикою звуків навколишнього світу, як, наприклад, тоді, коли Дмитрик із мамою опинилися біля будівлі музичної школи, що «звучала» уривками музичних творів і різними голосами, або ж шум дощу та стіни танок, які супроводжували мандрівки Василя Тимофійовича — героя іншої казки.

Однак поряд із звуками реального життєвого середовища у казках звучать прекрасні інструментальні теми, покликані виділити емоційний стан персонажів у важливі моменти їхнього життя. Це схвильована, трепетно-щемлива музична тема-алюзія до ліричних тем Моцарта в оповіді про маленького Страха, яка народжується від шелесту лісу тоді, коли головний герой творить музику; й іскристо-безтурботна, моторно-етюдна тема мандрів Василя Тимофійовича, що супроводжує його під час поїздки тролейбусом і відвідин друга, рудого кота Емілія; і улюблена п’еса Василя Тимофійовича, котру розучує Петрик, вона віддзеркалює атмосферу затишку й любові у родині, де мешкає герой.

У казці «Про маленького Страха» композитор навіть створює міні-звуковий портрет головного персонажа, його лейттему — коротке висхідно-низхідне глісандо у флейті, що нагадує подих вітерця, — образ злегка моторотний, але зовсім не страшний, який щезає із музичної партитури казки, тільки-но у маленького страха зникає бажання бути тим, ким він мав би бути.

Юрій Шевченко, створивши тонко резонуюче на сюжет казок оригінально-авторське музичне тло, разом із тим вдався до цитати. Нею стала головна тема Першої частини Скрипкового концерту Фелікса Мендельсона, яка звучить на початку і в кінці «Казки про маленького Страха». Зі смислової точки зору введення до музичної партитури саме цiєї теми і її використання як обрамлення твору видається цілком умотивованим. Адже саме глибоко сповідальний тон музики Мендельсонового концерту, її романтична схвильованість є суголосною тим духовним перетворенням, що змінюють сутність героя.

«Шварценеггер та «Осіння пісня» — не так казка, як вигадана автором, але цілком правдоподібна історія з сучасної реальності. У ній розповідається про хлопчика Арика-Арнольда, його маму і тата «високого і кремезного Анатолія Зубенка, на прізвисько Зуб», усе в житті якого, навіть щастя сина, вимірюсться за шкалою фізичної сили. У світлі таких пріоритетів майбутнє Арика вдавалося повністю прогнозованом, якби не… Чайковський і його «Пори року». Музика, що линула з квартири поверхом вище (твір грав сусід Зубенків, студент консерваторії на ім’я Олесь), зачарувала хлопчика. І не лише його. Вона збурила в душі поважного «авториета» сумніви, спонукала того до усвідомлення тлінності його життєвих цінностей, збудила прагнення зробити життя Арика іншим, чистішим, людянішим виростити сина культурною людиною. Тому цілком зрозуміло, що в музичному оформленні цісі казки використано винятково пʼєси фортепіанного циклу Петра Чайковського «Пори року» (а найбільше улюблена Арикова «Осіння пісня»), які звучать у виконанні самої авторки та учениці Анни Улаєвої.

«Про кота Василя Тимофійовича та його друга Емілія» — це нова сповнена доброти й любові історія про дружбу, взаємодопомогу і розуміння такі прості й водночас важливі речі, від яких іноді залежить життя. Адже, якби не хвилювання рудого кота Емілія за Василя Тимофійовича, не його настирливі, навіть попри загрозу власній безпеці, розшуки свого друга, останній так і загинув би з голоду в підвалі будинку. Міркування щодо морального аспекту музичних казок Ніни Найдич привели мене до неочікуваного закономірного висновку: справжніми головними героями і оповідей є не ті персонажі, чиїми іменами названо твір, і не ті, чиї життєві перипетії так послідовно розгортаються у придуманих авторкою сюжетах. Цих головних героїв небагато. Точніше, він усього один. На всі три казки. Його ім’я — Музика.
Згадаймо, що саме музика переродила душі Анатолія Зубенка, за прізвиськом Зуб, і маленького страха, зробила їх здатними осягати твори мистецтва або хоча б прагнути зрозуміти (як у випадку з Ариковим татком), самим творити прекрасне (як це сталося з маленьким Страхом). Музика виявилася камертоном душевного спокою героїв, мірилом іхньої прихильності та відданості одне одному. Так, зокрема, у казці про Василя Тимофійовича маленький Петрик, збагнувши, що його улюбленець зник, здатний виконувати на роялі лише одну сумну мелодію. Висловлені Ніною Найдич власні етичні ідеали і моральні настанови насправді не нові, але
вкрай актуальні, причому не лише для дітей, а й для дорослих. Своїми казками авторка наголошує, що у світі, де переважаючими цінностями стали матеріальні блага, все ж має бути місце для людяності, доброти, щирості людських почуттів. А ще — для прекрасного. Мистецтва. Музики.

Валентина Кулик